Киев
До видання ввійшли бібліографія творчості й літератури про поетів, які друкували вірші українською мовою в кінці ХIX- середині XX ст., зразки їхньої творчості.
Юрій Васильович П’ядик – один із тих маловідомих, але самовідданих трудівників на ниві української словесності, завдяки яким вона ніколи не була безлюдною і в якій, попри й найгірші обставини, щось зберігалося, і не всі голоси губилися в безвісті. Бувши замолоду причетним до видавничої справи, він і пізніше, коли життя змусило його «перекваліфікуватися», зберіг інтерес та любов до поетичного слова та розуміння цінності кожного писемного факту. Протягом усього життя він наполегливо й доскіпливо збирав і колекціонував поетичні збірки українських авторів, рецензії та відгуки на них, добірки в часописах та альманахах, газетні публікації тощо, з’ясовував таємниці псевдонімів і криптонімів, звертаючись до праць інших бібліографів та пошуковців. Цих матеріалів (або відомостей про них) у нього назбиралися великі стоси папок. У них і багатюща бібліографія видатних творців нашої літератури, і нотатки про геть забутих або й зовсім нікому не відомих авторів. Стороння людина може подивуватися: навіщо це потрібно – витрачати стільки часу й зусиль, щоб установити, хто є автором якогось віршика, що промайнув десь у районній газетці і (часом) не відзначається навіть пристойним рівнем віршувальництва? Та не тільки «стороннім» це здається зайвим. Багато хто і з числа професійних літераторів гадає, що мають цінність і варті уваги лише «справжні» твори мистецтва.
Це велика і не завжди «невинна» помилка. Є два хоч і принципово відмінні між собою, але однаково потрібні і взаємодоповнювальні підходи до літератури. Перший можна умовно назвати підходом літературного критика. Критик судить про явища поточного літературного життя, керуючись своїми ідейними та естетичними критеріями, і може бути вимогливим аж до нещадності. Ця його вимогливість, часом дошкульна для окремих осіб, може бути – якщо критик об’єктивний і вдумливий – благодатною для літературного процесу в цілості. Інший підхід – літературознавця або бібліографа. Для них важливі всі явища літератури, кожен факт словесності, без чого загальна картина не буде повною, а отже, не можна адекватно інтерпретувати й місце кожного явища в історії літератури. Критерії оцінки залишаються високими, але є розуміння взаємозв’язку всіх рівнів літературного життя, а звідси – й увага до кожного факту. Такого підходу дотримувалися, зокрема, класики російського літературознавства Федір Буслаєв та Олександр Веселовський. Наш Олександр Іванович Білецький наполегливо доводив, що без урахування масової літературної творчості не тільки не можна дати повну картину літературного процесу, але й у загальновизнаних творах не все побачиш. Мало того, він казав, що інколи твори «другорядних», а то й «третьорядних» письменників були йому цікавіші, ніж «першорядних». А загалом ішлося про те, що літературні вершини виростають не на голому місці, а на «крейдяних відкладеннях», створених роботою безлічі попередників та співучасників нескінченного життя словесності.
Не знаю, чи Юрій Васильович керувався такими (або схожими) теоретичними засадами, чи його вело просто відчуття значущості кожного людського зусилля у сфері словесного самовиявлення – і значущості його не лише для чийогось особистого самоствердження, а й для живого самотворення літератури. Тому він так затято шукав великі й малі, і зовсім мікроскопічні факти, радів їм і вперто шукав їм місце на розгіллях велетенського дерева національної літератури.
Хоч Юрій Васильович формально не належав до «літературного цеху», але його знали літературознавці й бібліографи, не один з них звертався до нього по рідкісну інформацію. На жаль, він не зміг довести до кінця свою величезну й унікальну бібліографічну роботу, та й допомоги від наукових установ так і не діждався. Продовжити справу (впорядковувати зібраний і не до кінця систематизований матеріал, дбати про видання) довелося дочці – Ірині Георгіївні. За своїм робочим фахом вона далека від літературознавства, але, допомагаючи батькові, перейнялася його пристрастю. Завдяки цьому і маємо, нарешті, багатостраждальну публікацію. Може, вона не повністю довершена з погляду дотримання канонів бездоганної бібліографії, але і в такому вигляді вона даватиме безцінну допомогу дослідникам історії української літератури. І буде для всіх нас нагадуванням про подвижництво скромного патріота української словесності Юрія Васильовича П’ядика.
Іван Дзюба
Автор: П’ядик Юрій. Упорядники: П'ядик-Халявка І. Г., Дашкіна Н. Г.
ISBN: 978-966-2141-52-8
Мова видання: українська
Рік випуску: 2010
Серія: Історична
Сторінок: 736
Оправа: Тверда
